Це невчасна колонка. Її треба було писати місяць тому, коли всі дивилися навколо і запитували: «Ну, де ті ваші реформи?» Зараз суспільні настрої кількома валютно-гречаними паніками вже спрямували куди треба, й суспільство вже не питає, а вимагає: «Ну шо такоє, ще восени озимі посіяли, а булок досі нема! Усіх у відставку, Ляшка – на царство!» Ну, чи ще когось там. Кандидатів у засідці доволі. В нас нарешті демократія, завжди є з кого вибрати. Хоча чомусь знайомі все обличчя.

Але щодо цього є досить проста і дієва протиотрута. Просто треба щось любити і цим цікавитися, як київський поет Славік Рассипаєв – трамваями. Він знає не тільки всі типи й маршрути трамваїв, що возили киян на службу й по бабах за останні 100 років, але й номери всіх вагонів старих чеських «Шкод», роки їх закупівлі міськрадою та подальшу долю. Навіть якщо вони якимось незрозумілим чином знайшлися на березі Дніпра у верболозі.

Є такий пунктик і в мене. Навіть свою першу колонку для «Країни» я колись назвав «Судноплавне». Присвятив намірам уряду тоді ще дєдушки Азарова відродити навігацію по Дніпру. Намірам, практично ніким не поміченим, на відміну від дешевої капусти, вишок Бойка й «Хюндаїв». Всі вже якось тоді звикли, що навіть якщо «папєрєдніки» заявляють щось корисне, ніхто нічого все одно не робитиме, або буде розпил і відкат. І китайські електрички, в кілька раз дорожчі за німецький Siemens.

А я: хотів, щоб по Дніпру знову ходили пароплави. Навіщо це мені, окрім пейзажу, не знаю. Вже 20 років отримую зарплату за інше. Але подумав тоді крамольне: «Якщо в них вийде – вибачу дєдушці все». Навряд чи він включив цей епізод у свої московські мемуари і взагалі згадав про Дніпро. Забута річка.

Бачив я й інші, незабуті, річки – Дунай, Міссісіпі, по яких буксири щогодини штовхають каравани із зерном та іншим крамом. По вісім барж у ряд. Побачиш таку річку й одразу розумієш – країна працює. Житниця світу. У випадку ж Дунаю – навіть не одна країна, а пів-­Європи. На тлі цих жвавих річок хронічно пустельний Дніпро справляв гнітюче враження.

Але ось дєдушку вигнали в еміграцію, в Кабмін прийшли інші люди. Принаймні деякі. Тепер я слідкую за дніпровськими перипетіями просто у Facebook. Бо «інші» виявилися ще й новими людьми, звичними до нових комунікацій.

Слідкувати за тим, що тобі треба від цієї держави, без посередництва журналістів, – повчально. Наприклад, розумієш, які величезні обсяги підготовчої роботи, документів, зустрічей з усіма зацікавленими сторонами, як державними, так і бізнесовими, доводиться провести, щоб зрушити навіть просте і зрозуміле, вигідне усім питання з мертвої точки. Що вже казати про ті, які зачіпають чиїсь мільйонні бізнесові інтереси?

Наприклад, цього року навігацію на Дніпрі на прохання бізнесу – судноплавних компаній – відкриють на місяць раніше запланованого, бо зима була тепла, крига вже скресла. А також – планують відкрити Дніпро для іноземних суден. А також – заохотити власників вантажів до річкових перевезень певними пільгами. А також – який поштовх відновлення річкових перевезень може дати суднобудуванню та іншим спорідненим галузям, як розвантажить автошляхи. А також – як важко закривати чиїсь корупційні годівниці на зразок екоінспекцій в портах, які розлякали весь іноземний флот з українських портів тощо.

Уже те, що я можу за цим слідкувати, мене заспокоює і дозволяє підсміюватися над «всепропальщиками». Люди працюють, не заважайте. Люди з іншою, ніж дерибан, мотивацією. Не віриться, але певна їх кількість на хвилі Майдану таки встигла у владні кабінети прорватися. Знати б ще, чи достатня кількість для змін. І чи така ж мотивація у тих варягів, які ведуть свої блоги грузинською та литовською. І розумієш, що змінювати систему їм важко. І що це довго. Що я все про річку? Мій друг таксист ніяк не дочекається червня, коли на вулиці вийде сухорлява патрульна поліція замість вгодованої ДАІ. Так, підготувати поліцейського замість мента, виявляється, – довго. Але киян вже встигли привітати з тим, що всі вони будуть з вищою освітою, такий конкурс. Прощавай, герою анекдотів, сержанте Петренко.

Ця колонка запізнилася на місяць, щоб бути оптимістичною, бо те, що бачу зараз – спроби реваншу минулого всіма знайомими методами: підкилимна боротьба, парламентський безлад, «непідкупні» суди, спроби прилаштувати на посади своїх людей, знехтувавши відкритими конкурсами. Але хто казав, що буде легко? Та ще й коли війна, й ресурси обмежені? Тільки й залишається казати тим засланцям нової України у прогірклих корупцією старих кабінетах: «Тримайтесь, люди, літо близько». І написати невчасну колонку, бо чим ще можу їм допомогти?

Related Images: