RSS

Украинские новости

Борис Возницкий: «За 30 лет мы собрали артефактов на 17 млрд евро»Борис Возницький: «За 30 років ми зібрали артефактів на 17 млрд євро»

  •      43

«… Может начальство выйти, милиция. А я им достаю из кармана слова Владимира Ильича:» Искусство принадлежит народу «. Кому-то другому из кармана достаю слова Гитлера, с» Майн кампф «: для того, чтобы уничтожить народ, надо уничтожить его прошлое. И все «.

Погиб Борис ВОЗНИЦКИЙ, многолетний директор Львовской галереи искусств, академик, Герой Украины … По этим регалиями скрывается истинная суть Бориса Григорьевича, который стал легендой музейного мира, впервые начав возрождение замков и храмов и поиск старинных артефактов.

Он собрал 35 000 уникальных экспонатов и создал 16 музейных комплексов. Распоряжаясь миллиардными ресурсами, Возницкий не собирал свою коллекцию. У него даже водителя не было, и поэтому в этот роковой вечер 86-летний академик был за рулем сам …

——————

— Борис Григорьевич, о Вас ходят легенды. Говорят, что вы спасли тридцать шесть тысяч памятников. С чего все начиналось?

— Я с Донецком даже связан как-то. Был 43-й год, мне было шестнадцать лет, здесь были армии, партизаны, УПА, но в 44-м году меня мобилизовали в Советскую Армию, и я служил в ней семь лет.

Я служил с Сергеем Родионовым из Донецка. Он рисовал. А он рисовал? Солдаты пишут письма девушек, а он — птица рисует цветочки, «жду ответа, как соловей лета» (смеется) … И я при нем начал рисовать. Это буквально такая судьба была.

И когда я вернулся из армии домой, я думал: пойду шофером работать. А мама говорит: «Слушай, так ты рисуешь! Пусть отец едет во Львов, узнает, там есть школа». Отец уехал во Львов, узнал, что есть школа художественная. Так я вошел в искусство.

Я закончил Львовское художественное училище, а затем Ленинградскую академию. Я был первым советским искусствоведом во Львове. Здесь были старые искусствоведы, которые работали еще во времена Польши, а я был «советский Искусствовед».
Мне повезло, я бывал много за границей — я работаю директором уже пятьдесят лет, и был включен в международный совет музеев. Я увидел свет, увидел, что и как делается, и решил, что у нас надо что-то делать. И я поехал. И когда я учился в Ленинграде, то меня немного черти принимали: едешь — дворцы, Петродворец, Павловск, а у нас в Украине ничего нет. Я учился на искусствоведческом, то у нас только в 63-м году начали читать курс «Искусство народов СССР». А так — только Россия и Европа. Мне было обидно. И я, когда уже все закончил, решил, что буду поднимать то украинское искусство.

1960-е, 70-е, часть 80-х годов — это активная часть моей жизни, мы тогда собрали более тридцати тысяч вещей, которые оценены сейчас где-то в семнадцать миллиардов евро.Но дело не в оценке, деньги — то так себе. Но то, что мы привезли — это, а то, чего мы не привезли, почти уничтожено.

Я посчитал, в тридцатых годах в Украине исчезло пятнадцать тысяч церквей. А в каждой церкви был иконостас, а иконостас — это тридцать икон, — и это все исчезло. Полмиллиона иконок пропало: сожгли, выбросили — не знаю.

Из Львовской области выехали поляки — оставили пятьсот католических костелов, и почти все в костелах осталось так, как оно было. Затем, в 46-м году, закрылись церкви. У нас было закрыто восемьсот церквей.

Значит, почти полторы тысячи храмов — и везде были склады: состав пшеницы, склад минеральных удобрений, — и все из них выбрасывали, все имели задание все выбросить и уничтожить.

Я пользовался авторитетом в обкоме партии во Львове — и хотел, то и делал. Я понял только одно: не спрашивать. Ведь если спросишь, никто тебе не позволит. Я спрошу: «Можно мне ехать за иконами?» — Что обком партии мне скажет, что можно? (смеется)Таки еду себе. «Можно замок делать?» Тоже скажут: «Зачем этот замок делать?» Я себе делаю замок.

Всякое было. «А зачем вы приехали?». Может начальство выйти, милиция. А я им достаю из кармана слова Владимира Ильича: «Искусство принадлежит народу». Кому-то другому из кармана достаю слова Гитлера, с «Майн кампф»: для того, чтобы уничтожить народ, надо уничтожить его прошлое. И (смеется) . Так мы и ездили по тем объектам.

И вот мы начали свозить это, начали брать замки, начали принимать какие-то храмы, делать музее там. Мы взяли двенадцать церквей с тем, что будем делать там музеи. Во-первых, это спасет храм. Во-вторых, будет музей. Сейчас в Храме сестер кларисок во Львове — Музей Пинзеля, известного скульптора восемнадцатого века, которому через год везем в Лувр на выставку. Первый художник из Украины в Лувре.

Я собрал треть работ Пинзеля. Две трети пошло на дрова. Был случай, приезжаю, и вижу, как студенты режут на дрова фигуру Пинзеля. Я вытащил пилу с той фигуры, и забрал ее.И потом она уже у нас стояла в экспозиции — отбитые руки, лица нет …

Здесь был один представитель ЮНЕСКО, он спросил: «Как вы оцените эту фигуру?». Как ему ответить, как я оцениваю недорезанные фигуру? Я говорю: «Двести тысяч долларов».А когда он шел, то сказал: «Не подумайте, что я прицениваюсь, мне просто было интересно, знаете ли Вы цену этим вещам. Я дважды вел аукцион в Лондоне. Ту фигуру, которую начали резать, давайте в Лондон, начинайте с восьми миллионов долларов, двенадцать миллионов получит «.

Так вот таких тринадцать фигур пошло на дрова там — мы не успели. Было восемнадцать фигур, пять из них мы выхватили — без головы, без рук, а тринадцать были порезаны. Это было страшное уничтожение.

— То есть, Вам не мешали, но Вам и не помогали.

— Не помогали. Что не мешали — это самое главное. Помощи мне и не надо было. На конец оперный театр списал нам какую-то машину, потому что машин тогда не было.

У нас был очень хороший секретарь обкома партии, из Днепропетровска, Виктор Федорович Добрик. Он приехал во Львов, и на второе воскресенье появился в музеях. Это была паника во Львове. Ни секретарь обкома не был в музеях никогда.

Однажды, выпив, он мне рассказывал: «Я ехал во Львов, меня вызвал Леня. (Леня — это Брежнев. Леня был в Днепропетровске, а мама Виктора Федоровича работала там в обкоме партии, то Леня — знакомый Вити). Витя, говорит, ты едешь в город, где не надо поднимать сельское хозяйство, промышленность. Ты едешь в город культуры … «.

Более половины замков в Украине закрыты для посетителей

И он пошел по музеям, и начал мне помогать. Однажды он сказал, что хочет, чтобы мы прошлись недалеко от Львовского телевидения, и мы будем что-то говорить, телевидение это запишет, что вот секретарь обкома с директором музея ходят, что-то планируют. Так после этого меня никто вообще не трогал!

Так сегодня работает шестнадцать музеев, различного характера. Сейчас я занимаюсь Иваном Выговским, гетманом. Он где-то здесь закопан. Его поляки расстреляли под Киевом, и жена привезла его, похоронила, а потом сама попросилась быть с ним похоронена.

Мы примерно знаем до полукилометра, где он лежит. Мы ищем его. Были специалисты по Новосибирська, с такой трубой, метров со десять. Эта труба ползет над землей, и определяет, где там есть ямы, где что-то зарыто. Теперь собираемся на раскопки.

— У вас есть какой-то любимый период истории, истории культуры?

— Наша галерея — это самый большой музей европейского искусства в Украине. У нас и Голландия, и Австрия, и Германия, и Италия. Но когда я пришел сюда, я начал собирать искусство нашего края.

Когда это собралось, мы сделали музей в Олеского замка . Это украинское искусства XIV-восемнадцатого веков. Я специалист по украинским искусства семнадцати-восемнадцатого веков. Но любимого чего-то у меня нет. Надо всем заниматься.

— Какой масштаб не удалось спасти? И что Вы больше жалеете?

— Примерно мы собрали треть — две трети уничтожены. Уничтожены большой ценности памятника. Когда мы начали, я собирал только шестнадцатый век. Просто не было, когда не было, чем провезти. Потом уже начал семнадцатый, восемнадцатый век собирать. Мое хобби было барочная скульптура. Потом уже немножко брали все, что попадалось.

— Что можно сказать о сегодняшнем состоянии того, что осталось? Что с архитектурой?

— Вы знаете, я бы не сказал, что за годы независимости стало лучше. Когда я сейчас говорю, что я за пять лет реставрировал Олеский замок в советское время, мне никто не верит. Золочевский замок мы реставрировали двадцать четыре года, Подгорецкий замок реставрируем уже двенадцать.

— У нас еще остались замки, которые хотя бы подлежащих реставрации, которые еще можно спасти?

— У нас был такой директор архива, Орест Мацюк. Он ездил по всей Украине, и искал оборонительные замки, церкви, городища. Он зарегистрировал их больше четырех тысяч.Украина — это был край, который больше оборонялся. Потому что отовсюду жемчуг.

Только замков в Украине было больше четырехсот. Сейчас в Украине более-менее под крышей находится двадцать восемь замков всего. Кто-то ставит сейчас вопрос: А как мы будем их содержать? Надо продавать. Я здесь веду борьбу с тем продажей все время, потому что то, что осталось, уже надо сохранить.

Многие дворцов есть в Украине. Мне приходится сейчас заниматься дворцом Разумовского в Батурине. Так получилось, что я просто поехал туда случайно, и увидел дворец Разумовского, который простоял там почти двести лет в руинах. Теперь его сделали на уровне Петродворця, первоклассно, а выставить нечего. И меня уже совесть замучила, и я сделал экспозицию для него — я полностью там все залы оформил.

Это было очень трудно делать. Не было ничего. Надо понять Разумовского — как бы он что сделал. В одном месте я прочитал, что Разумовский, чтобы показать, что он из деревни, в парадных залах держал вещи народного искусства.

Какие вещи? Плащ и свирели. Что такое плащ — не имею понятия. На Черниговщине узнал, что это такая шуба с капюшоном, чтобы, когда пасешь коров, и дождь падает, холодно, тебе тепло было. Нашел я такого балахона в Чернигове.

Мы сделали это где-то полгода назад, и люди стоят туда в очереди по три часа. Музей уже заработал миллион.

— То есть, на самом деле это пример того, сколько мы теряем на всем остальном, что пока есть …

— Да.

— Это бездарность, или безразличие ..?

— У меня были деньги на спецсчета — это те деньги, которые мы заработали. Есть государственный закон — эти деньги никто не имеет права трогать. Ими распоряжаюсь я — я могу купить на них какую-нибудь картину, что-то еще. Эти деньги забрали — шесть месяцев назад. А у меня стоит транспорт — надо шестьсот гривен на техосмотр, он его не прошел. И таких проблем сейчас много, и мы не знаем, как их решать.

— А на каком основании у вас забрали эти деньги?

— Казначейство забрало. Теперь нам выделяют по четыреста-пятьсот гривен. Очень сложное положение. И непонятно, как оно будет дальше. Все говорят об экономике. А экономика начинается с культуры.

— Как обстоят дела с охраной памятников? Об этом нельзя не беспокоиться после того, как в Одессе похитили картину Караваджо. Насколько я знаю, во Львове тоже была похожая ситуация.

— В 92-м году убили двух моих сотрудников. Вырезали картины. Пустили дымовую завесу, и в тех, кто стоял на дороге, стреляли. Убивают моего заместителя и заведующего отделом — ребят по тридцать восемь лет. После этого было решено поставить нам милицию — ранее не было и ее. Сейчас есть несколько охраны …

— Но сможет ли она противостоять, если кому-то сюда захочется? И — другой вопрос: я так понимаю, украинские чиновники тоже любят повесить у себя некую «картинку» …

— Любят. Проблема эта есть. Когда вице-премьером был Табачник, вышел указ Кабинета министров о развитии туризма. В каком где-то пятым пунктом стоит: музеям разрешить продажу нераритетних вещей. Это же сунул кто-то … Ну какие вещи — раритетные, а какие — раритетные? Это во-первых.

А во-вторых: вдруг не станет, чем платить за газ — скажут: «Ну продайте что-нибудь». И приезжает такой чиновник в музей, нравится ему картина какая-то — «Я ее куплю», продавать можно, вот и все.

Но я, работая некоторое время в музее, есть какой-то вес, то меня немного слушают.Сейчас я являюсь председателем музейного совета «Мистецького арсенала». Сегодня звонили из Киева, просили подписать письмо Януковичу о том, что на Херсонесе один из богатых людей хочет построить ресторан и гостиницу , и Крым соглашается на это.

Так что у нас такие проблемы постоянно, и приходится их решать.

— Как Вы вообще относитесь к идее «Мистецького арсенала»?

— Я отношусь хорошо. Я там работаю уже четыре или пять лет. Но я не знаю, что будет дальше, без Ющенко. Потому что я, пока там работал, чувствовал, что он в Киеве никому не нужен. Что хотят сделать развлекательный центр — рестораны, выставочные залы, какие-то игровые площадки.

Через дорогу Лавра, рядом — памятник жертвам Голодомора, а тут танцевать и гулять. Я все время был против этого. Я хотел бы там сделать экспозицию «Украина за двадцать тысяч лет». Для мира непонятно, что это за земля — ​​таких открытий, как по Украине, мир не может себе представить.

— А например?

— В Запорожской области возле Мелитополя, есть Каменная могила. Степ, а в степи — камень. Каменюка большая, высота — двадцать пять метров, и обойти — это три километра идти. Откуда она в степи? Оказывается, пять миллионов лет назад это был вулкан.

В советское время там начали принимать камни на строительство. Потом кто-то увидел, что все камни срезаны. В 60-м году начинаются археологические раскопки, и там находят двадцать четыре гроты, все гроты списаны, а в четырех гротах стоят такие вот «библиотеки». То есть, камни с надписями. Никто не знает, что это такое.

Появился в Украине такой Анатолий Кифишин, который решил изучать Шумер. И он увидел в Шумере к тому чотиритисячолитнього клинопись еще какие-то знаки. И назвал это протошумерской культурой. И пришел к выводу, что это такие же надписи.

Они находятся на территории от Дуная до Днепра. Это оставили после себя индоевропейские народы, которые от нас выбыли после ледника, заселили Малую Азию, Индию. Потому что тогда создалось Черное море, и это был «Всемирный потоп».

Украинские музеи теряют посетителей

Сейчас над Черным морем сидят американцы, и исследуют стены на глубине сто десять метров. Откуда? Оказывается, когда таял ледник, поднялось Средиземное море, пробило Босфор и Дарданеллы, и затопило небольшое озеро, над которым были стены, — вода поднялась на сто десять метров и разлилась на триста километров.

Есть такой анекдот про Украину. Бог делит землю — кто где должен жить: вы, французы, здесь будете вы, немцы, там будете, вы, англичане — там, тоже оставил страну, Божью землю. Но видит, идет какой-то толпу к нему. «Вы кто такие?» — «Мы украинским». — «А где же вы были?». — «Гетьмана выбирали». И Бог должен отдать свою землю украинскую. Он сказал: «Я вас такими соседями обставил, что вам здесь не очень-то хорошо живется»(смеется) .

Вот мы хотели показать там, в «Арсенале». Хотели показать дома трипольские — они, раскопки дали очень много. И показать скифские курганы — чтобы можно было зайти внутрь. Показать украинское народное искусство. И частные коллекции. Таковы были планы — они пока и есть, но не знаю, что там будет делаться.

— А у нас шутят, что Донбасс — это родина богов.

— Кто знает. Это все очень мало изучено. Археологические раскопки не ведутся — никто этим не занимается. Копают черные археологи . Находят скифское золото. Все это расходится по частным рукам.

— Между тем, это сбывается нашим чиновникам, которые призваны раз препятствовать такой торговле.

— Да.

— И получается ситуация по типу той, когда Януковичу дарят кольцо сына Ярослава Мудрого …

— У нас тут скандал был, когда Табачник дарил от имени Януковича письма Грушевского из львовского архива.

— И как это разрешилось?

— Не знаю. Пошли — и все.

— А Вы не интересовались, что в действительности хранится на территории «Межгорье»?Будто там спрятана библиотека Ярослава Мудрого.

— Таких легенд очень много. Где и библиотека — трудно сказать. Или она есть где-то на территории Софии Киевской, или в «Межгорье» — и она может быть где угодно. Знаете, как приезжаете в любое село — там дуб, «возле которого отдыхал Богдан Хмельницкий».

Подземные ходы — это любимая тема в селах. «У нас есть подземный ход, мы шли-шли, а там дальше завалены, а этот подземный ход ведет от Почаева в Киев!». Эти подземные ходы и дубы — это все легенды! Люди любят легенды. И о библиотеках закопаны. Я сейчас знаю три библиотеки закопаны, но я не могу их найти.

— Какие это библиотеки?

— Монастырские. Две, которые я знаю, где примерно были закопаны.

— А почему не ищете?

— Времени нет.

— Кстати, а на востоке и юге Украины в каждом селе рассказывают о том, как там проезжала Екатерина Вторая, и что-то увидела или впустила, что-то ей сделалось.Такие у нас разные герои.

— Да, а здесь Хмельницкий отдыхал …

— Что Вы сейчас еще хотели сделать, если бы получили возможность?

— Я хотел бы доработать Подгорецкий замок . Это замок, которому в Центральной Европе подобного нет. Это чудо-дворец-замок. Мы хотим обновить парк начале семнадцатого века перед Подгорецким замком, о котором ходили легенды.

Для того, чтобы исследовать эти парки, нужно иметь археологов, которые разбираются в этом. Откопали какой-то корень — и что? Какого дерева это корень, какое дерево здесь росло? На этом месте нужно посадить такое дерево! Где дорожка, где подземные трубы под фонтаны. Я обратился к министру культуры Польши, и за неделю из Польши прибывает целая группа археологов, которые, как партнеры, будут нам помогать исследовать этот парк.

Я приехал в одного храма, а там самые картины в мире семнадцатого века — «Битва под Веной», «Битва под забором», восемь на восемь метров, 1683 год, итальянский художник — все кусками. Мы их отреставрировали-реставрировали, потом я вижу, что это настолько трудно, даже их сложить негде.

Договорился с поляками. Королевский замок в Варшаве получает двести пятьдесят тысяч евро на реставрацию этих вещей из Европы, и уже третий год мы реставрируем эти картины . В конце года они возвращаются, мы будем их вешать. Мы ищем какой-то помощи.

А еще я хочу найти захоронение Ивана Выговского . Польша гробы — Украина гробов нет. В Польше под Королевским замком в Кракове стоят все гробницы королей. Это воспитывает патриотизм — люди поклоняются своим королям. У нас же никого нет.

Хмельницкого выбросили поляки, Мазепу бросили в Дунай, Кальнишевський похоронен на Соловках, единственный, кто здесь лежит — Иван Выговский — может, найду. Но тогда возникнет другая проблема — куда я его дену (смеется) . Надо делать Пантеон, чтобы можно было поклоняться героям.

— Получается так, что поляки больше интересуются покинутыми ими памятниками в Украине, чем сами украинская, которым все это теперь принадлежит?

— Одно время поляки много шума делали. Мы тоже начали делать шум. Они говорят, отдайте нам польское искусство, то поляки здесь организовали музей — я говорю, отдайте нам украинское искусство. Так мы ссорились, а потом решили, что мы назовем это «общее наследие», и будем вместе с тем смотреть.

И вот мы уже договорились, что мы ничего не возвращаем друг другу, а меняемся вещами на временное пользование. Вот у них есть сабля Богдана Хмельницкого, дайте мне эту саблю, приезжайте сюда, выберите себе что-то, двадцать пять лет. Они приезжают ко мне, выбирают портрет польского короля.

Тут еще пошли разговоры, что у нас есть картины, например, «Битва под Веной» с турками, «Битва под забором» с турками, — просят обратно в храм. Храм католический. Я сейчас сказал им, что Папа Римский Иоанн Павел Второй извинился перед мусульманами за те беды, которые были с XIV века до конца семнадцатого — битвы европейцев с мусульманами. А вы что, хотите сейчас это в костеле повесить ..? (смеется) . И разговоры прекратились.

— Что нужно сделать с нынешней украинской властью, чтобы она изменила отношение к украинской памятников, которые мы просто теряем?

— Мы что-то пытаемся делать, как и музеи везде. Я думаю, что нам надо как-то продержаться …

Беседовала: Юлия АБИБОК, «Остров»

«…Може начальство вийти, міліція. А я їм виймаю з кишені слова Володимира Ілліча: «Искусство принадлежит народу». Комусь іншому з кишені виймаю слова Гітлера, з «Майн кампф»: для того, щоб знищити народ, треба знищити його минуле. І все».

Сьогодні загинув Борис ВОЗНИЦЬКИЙ, багаторічний директор Львівської галереї мистецтв, академік, Герой України… За цими регаліями ховається справжня суть Бориса Григоровича, який став легендою музейного світу, вперше розпочавши відродження замків і храмів та пошук старовинних артефактів.

Він зібрав 35 тисяч унікальних експонатів і створив 16 музейних комплексів. Розпоряджаючись мільярдними ресурсами, Возницький не збирав власної колекції. В нього навіть водія не було, і тому в цей фатальний ранок 86-річний академік був за кермом сам

——————

— Борисе Григоровичу, про Вас ходять легенди. Говорять, що Ви врятували тридцять шість тисяч пам’яток. З чого все починалося?

— Я з Донецьком навіть зв’язаний якось. Був 43-й рік, мені було шістнадцять років, тут були армії, партизани, УПА, але у 44-му році мене мобілізували в Радянську Армію, і я служив у ній сім років.

Я служив з Сергієм Родіоновим з Донецька. Він малював. А що він малював? Солдати пишуть листи до дівчат, а він – пташок малює, квіточки, «жду ответа, как соловей лета» (сміється)… І я при ньому почав малювати. Це буквально така доля була.

І коли я повернувся з армії додому, то я собі думав: піду шофером працювати. А мама каже: «Слухай, так ти ж малюєш! Хай батько їде до Львова, дізнається, чи там є школа». Батько поїхав до Львова, дізнався, що є школа художня. І так я ввійшов у мистецтво.

Я закінчив львівське художнє училище, а потім Лєнінградську академію. Я був першим радянським мистецтвознавцем у Львові. Тут були старі мистецтвознавці, які працювали ще за часів Польщі, а я був «советский искусствовед».

Мені пощастило, я бував багато за кордоном – я працюю директором вже п’ятдесят років, і був включений у міжнародну раду музеїв. Я побачив світ, побачив, що і як робиться, і вирішив, що і в нас треба щось робити. І я поїхав.І коли я вчився в Лєнінграді, то мене трохи чорти брали: їдеш – палаци, Пєтродворєц, Павловськ, а у нас в Україні нічого немає. Я вчився на мистецтвознавчому, то у нас тільки у 63-му році почали читати курс «Искусство народов СССР». А так – тільки Росія і Європа. Мені це було образливо. І я, коли вже все закінчив, вирішив, що буду піднімати якось українське мистецтво.

1960-і, 70-і, частина 80-х років – це найактивніша частина мого життя, ми тоді зібрали більше тридцяти тисяч речей, які оцінені зараз десь у сімнадцять мільярдів євро. Але справа не в оцінці, гроші – то так собі. Але те, що ми привезли — то є, а те, чого ми не привезли, майже знищене.

Я порахував, у тридцятих роках в Україні зникло п’ятнадцять тисяч церков. А в кожній церкві був іконостас, а іконостас – це тридцять ікон, — і це все зникло. Півмільйона ікон пропало: спалили, викинули – не знаю.

Зі Львівської області виїхали поляки – залишили п’ятсот католицьких костелів, і майже все в костелах лишилося так, як воно було. Потім, у 46-му році, закрилися церкви. В нас було закрито вісімсот церков.

Значить, майже півтори тисячі храмів – і скрізь були склади: склад пшениці, склад мінеральних добрив, — і все з них викидали, всі мали завдання все викинути і знищити.

Я користувався авторитетом в обкомі партії у Львові – і що хотів, те й робив. Я зрозумів одне тільки: не питати. Бо якщо спитаєш, то ніхто тобі не дозволить. Я спитаю: «Можна мені їхати за іконами?» — що, обком партії мені скаже, що можна? (сміється) Таки їду собі. «Можна замок робити?» Теж скажуть: «Нащо той замок робити?» Я собі роблю замок.

Всяке було. «А чого ви приїхали?». Може начальство вийти, міліція. А я їм виймаю з кишені слова Володимира Ілліча: «Искусство принадлежит народу». Комусь іншому з кишені виймаю слова Гітлера, з «Майн кампф»: для того, щоб знищити народ, треба знищити його минуле. І все (сміється). Так ми і їздили по тих об’єктах.

І оце ми почали звозити це все, почали брати замки, почали брати якісь храми, робити музеї там. Ми взяли дванадцять церков з тим, що будемо робити там музеї. По-перше, це врятує храм. По-друге, буде музей. Зараз у Храмі сестер-кларісок у Львові – Музей Пінзеля, відомого скульптора вісімнадцятого століття, якого через рік веземо в Лувр на виставку. Перший художник з України у Луврі.

Як на честь Пінзеля хотіли назвати аеропорт у Львові

Я зібрав третину робіт Пінзеля. Дві третини пішло на дрова. Був випадок, що приїжджаю, і бачу, як студенти ріжуть на дрова фігуру Пінзеля. Я витягнув пилку з тієї фігури, і забрав її. І потім вона вже у нас стояла в експозиції – одбиті руки, лиця немає…

Тут був один представник ЮНЕСКО, він спитав: «Як ви оціните цю фігуру?». Як йому відповісти, як я оцінюю недорізану цю фігуру? Я кажу: «Двісті тисяч доларів». А коли він йшов, то сказав: «Не подумайте, що я прицінююся, мені просто було цікаво, чи знаєте Ви ціну цим речам. Я двічі вів аукціон у Лондоні. Оту фігуру, яку почали різати, давайте в Лондон, починайте з восьми мільйонів доларів, дванадцять мільйонів отримаєте».

Так от таких тринадцять фігур пішло на дрова там – ми не встигли. Було вісімнадцять фігур, п’ять з них ми вихопили – без голови, без рук, а тринадцять було порізано. Це було страшне нищення.

— Тобто, Вам не заважали, але Вам і не допомагали.

— Не допомагали. Що не заважали – це найголовніше. Допомоги мені і не треба було. На кінець оперний театр списав нам якусь машину, тому що машин тоді не було.

У нас був дуже гарний секретар обкому партії, з Дніпропетровська, Віктор Федорович Добрик. Він приїхав до Львова, і на другу неділю з’явився в музеях. То була паніка у Львові. Жоден секретар обкому не був у музеях ніколи.

Якось, випивши, він мені розповідав: «Я їхав до Львова, мене викликав Льоня. (Льоня – це Брежнєв. Льоня був в Дніпропетровську, а мама Віктора Федоровича працювала там в обкомі партії, то Льоня – знайомий Віті.) Вітя, каже, ти їдеш у місто, де не треба піднімати сільське господарство, промисловість. Ти їдеш у місто культури…».

Більше половини замків в Україні зачинені для відвідувачів

І він пішов по музеях, і почав мені допомагати. Одного разу він сказав, що хоче, щоб ми пройшлися недалеко від Львівського телебачення, і ми будемо щось говорити, телебачення це запише, що ось секретар обкому з директором музею ходять, щось планують. Так після того мене ніхто взагалі не чіпав!

Тож сьогодні працює шістнадцять музеїв, різного характеру. Зараз я займаюся Іваном Виговським, гетьманом. Він десь тут закопаний. Його поляки розстріляли під Києвом, і дружина привезла його, поховала, а потім сама попросилася бути з ним похованою.

Ми приблизно знаємо до півкілометра, де він лежить. Ми шукаємо його. Були спеціалісти з Новосібірська, з такою трубою, метрів зо десять. Ця труба повзе над землею, і визначає, де там є ями, де щось закопане. Тепер збираємося на розкопки.

— У Вас є якийсь улюблений період історії, історії культури?

— Наша галерея – це найбільший музей європейського мистецтва в Україні. У нас і Голландія, і Австрія, і Німеччина, і Італія. Але коли я прийшов сюди, то я почав збирати мистецтво нашого краю.

Коли це назбиралося, ми зробили музей в Олеському замку. Це українське мистецтво чотирнадцятого-вісімнадцятого століть. Я спеціаліст з українського мистецтва сімнадцятого-вісімнадцятого століть. Але улюбленого чогось в мене немає. Треба всім займатися.

— Який масштаб того, що не вдалося врятувати? І про що Ви найбільше шкодуєте?

— Приблизно ми зібрали третину – дві третини знищено. Знищені великої цінності пам’ятки. Коли ми почали, я збирав тільки шістнадцяте століття. Просто не було, коли, не було, чим провезти. Потім вже почав сімнадцяте, вісімнадцяте століття збирати. Моє хобі було барокова скульптура. Потім вже трошки брали все, що траплялося.

— Що можна сказати про сьогоднішній стан того, що лишилося? Що з архітектурою?

— Ви знаєте, я би не сказав, що за незалежності стало краще. Коли я зараз говорю, що я за п’ять років реставрував Олеський замок у радянський час, мені ніхто не вірить.Золочівський замок ми реставрували двадцять чотири роки, Підгорецький замок реставруємо вже дванадцять.

— У нас іще лишилися замки, які хоча б підлягають реставрації, які іще можна врятувати?

— У нас був такий директор архіву, Орест Мацюк. Він їздив по всій Україні, і шукав оборонні замки, церкви, городища. Він зареєстрував їх більше чотирьох тисяч. Україна – це був край, який найбільше оборонявся. Тому що звідусюди перли.

Тільки замків в Україні було більше чотирьохсот. Зараз в Україні більш-менш під дахом знаходиться двадцять вісім замків всього. Хтось ставить зараз питання: А як ми будемо їх утримувати? Треба продавати. Я тут веду боротьбу з тим продажем весь час, тому що те, що лишилося, вже треба зберегти.

Багато палаців є в Україні. Мені доводиться зараз займатися палацом Розумовського в Батурині. Так вийшло, що я просто поїхав туди випадково, і побачив палац Розумовського, який простояв там майже двісті років у руїнах. Тепер його зробили на рівні Пєтродворця, першокласно, а виставити нема що. І мене вже совість замучила, і я зробив експозицію для нього – я повністю там всі зали оформив.

Це було дуже важко робити. Не було нічого. Треба було зрозуміти Розумовського – як би він що зробив. В одному місці я прочитав, що Розумовський, щоб показати, що він з села, у парадних залах тримав речі народного мистецтва.

Які речі? Кобеняк і сопілку. Що таке кобеняк – не маю поняття. На Чернігівщині довідався, що то така шуба з капюшоном, щоби, коли пасеш корів, і дощ падає, холодно, тобі тепло було. Знайшов я такого кобеняка у Чернігові.

Ми зробили це десь півроку тому, і люди стоять туди в черзі по три години. Музей уже заробив мільйон.

— Тобто, насправді це приклад того, скільки ми втрачаємо на всьому іншому, що поки що маємо

— Так.

— Це нездарність, чи байдужість..?

— У мене були гроші на спецрахунку – це ті гроші, які ми заробили. Є державний закон – ці гроші ніхто не має права зачіпати. Ними розпоряджаюся я – я можу купити на них якусь картину, щось іще. Ці гроші забрали – шість місяців тому. А в мене стоїть транспорт – треба шістсот гривень на техогляд, він його не пройшов. І таких проблем зараз багато, і ми не знаємо, як їх вирішувати.

— А на якій основі у вас забрали ці гроші?

— Казначейство забрало. Тепер нам виділяють по чотириста-п’ятсот гривень. Дуже складне становище. І незрозуміло, як воно буде далі. Всі говорять про економіку. А економіка починається з культури.

— Як полягають справи з охороною пам’яток? Про це не можна не турбуватися після того, як в Одесі викрали картину Караваджо. Наскільки я знаю, у Львові теж була схожа ситуація.

— У 92-му році вбили двох моїх працівників. Вирізали картини. Пустили димову завісу, і в тих, хто стояв на дорозі, стріляли. Застрелили мого заступника і завідувача відділом – хлопців по тридцять вісім років. Після того було вирішено поставити нам міліцію – раніше не було і її. Зараз є трохи охорони…

— Але ж чи зможе вона протистояти, якщо комусь сюди захочеться? І – інше питання: я так розумію, українські чиновники теж люблять повісити у себе якусь «картинку»…

— Люблять. Проблема ця є. Коли віце-прем’єром був Табачник, вийшов указ Кабінету міністрів про розвиток туризму. В якому десь п’ятим пунктом стоїть: музеям дозволити продаж нераритетних речей. Це ж всунув хтось… Ну які речі – раритетні, а які – не раритетні? Це по-перше.

А по-друге: раптом не стане, чим платити за газ – скажуть: «Ну продайте щось». І приїжджає такий чиновник в музей, подобається йому картина якась – «Я її куплю», продавати можна, от і все.

Але я, працюючи якийсь час у музеї, маю якусь вагу, то мене трохи слухають. Зараз я є головою музейної ради «Мистецького арсеналу». Сьогодні дзвонили з Києва, просили підписати листа Януковичу про те, що на Херсонесі один із багатих людей хоче побудувати ресторан і готель, і Крим погоджується на це.

Так що у нас такі проблеми постійно, і доводиться їх вирішувати.

— Як Ви взагалі ставитеся до ідеї «Мистецького арсеналу»?

— Я ставлюся добре. Я там працюю вже чотири чи п’ять років. Але я не знаю, що буде далі, без Ющенка. Тому що я, поки там працював, відчував, що він у Києві нікому не потрібен. Що там хочуть зробити розважальний центр – ресторани, виставкові зали, якісь ігрові площадки.

Через дорогу Лавра, поруч – пам’ятник жертвам Голодомору, а тут танцюватимуть і гулятимуть. Я весь час був проти цього. Я хотів би там зробити експозицію «Україна за двадцять тисяч років». Для світу незрозуміло, що це за земля – таких відкриттів, як по Україні, світ не може собі уявити.

— А наприклад?

— В Запорізькій області, біля Мелітополя, є Кам’яна могила. Степ, а серед степу – каменюка. Каменюка велика, висота – двадцять п’ять метрів, і обійти – це три кілометри треба йти. Відкіля вона в степу? Виявляється, п’ять мільйонів років тому це був вулкан.

У радянський час там почали брати каміння на будівництво. Потім хтось побачив, що всі камені зрізані. У 60-му році починаються археологічні розкопки, і там знаходять двадцять чотири гроти, всі гроти списані, а в чотирьох гротах стоять отакі ось «бібліотеки». Тобто, камені з написами. Ніхто не знає, що це таке.

З’явився в Україні такий Анатолій Кифішин, який вирішив вивчати Шумер. І він побачив у Шумері до того чотиритисячолітнього клінопису ще якісь знаки. І він назвав це протошумерською культурою. І він дійшов висновку, що це є такі самі написи.

Вони знаходяться на території від Дунаю до Дніпра. Це лишили по собі індоєвропейські народи, які від нас вибули після льодовика, заселили Малу Азію, Індію. Тому що тоді створилося Чорне море, і то був «Всесвітній потоп».

Українські музеї втрачають відвідувачів

Зараз над Чорним морем сидять американці, і досліджують мури на глибині сто десять метрів. Відкіля? Виявляється, коли танув льодовик, піднялося Середземне море, пробило Босфор і Дарданелли, і затопило невеличке озеро, над яким були мури, — вода піднялася на сто десять метрів і розлилася на триста кілометрів.

Є такий анекдот про Україну. Бог ділить землю – де хто має жити: ви, французи, тут будете, ви, німці, там будете, ви, англійці – там, і собі оставив країну, Божу землю. Але бачить, іде якийсь натовп людей до нього. «Ви хто такі?» — «Ми українці». – «А де ж ви були?». – «Гетьмана вибирали». І Бог мусив віддати свою землю українцям. Він тільки сказав: «Я вас такими сусідами обставив, що вам тут не дуже-то добре житиметься»(сміється).

Оце ми хотіли показати там, в «Арсеналі». Хотіли показати будинки трипільські – вони є, розкопки дали дуже багато. І показати скіфські кургани – щоб можна було зайти у середину. Показати українське народне мистецтво. І приватні колекції. Такі були плани – вони поки і є, але не знаю, що там буде робитися.

— А у нас жартують, що Донбас – це батьківщина богів.

— Хто знає. Це все є дуже мало вивчене. Археологічні розкопки не ведуться – ніхто цим не займається. Копають чорні археологи. Знаходять скіфське золото. Все це розходиться по приватних руках.

— Між тим, це все збувається нашим можновладцям, які покликані якраз перешкоджати такій торгівлі.

— Так.

— І виходить ситуація по типу тієї, коли Януковичу дарують перстень сина Ярослава Мудрого…

— У нас тут скандал був, коли Табачник дарував від імені Януковича листи Грушевського зі львівського архіву.

— І як це розв’язалося?

— Не знаю. Пішли – і все.

— А Ви не цікавилися, що насправді зберігається на території «Межигір’я»? Ніби там захована бібліотека Ярослава Мудрого.

— Таких легенд дуже багато. Де та бібліотека – важко сказати. Чи вона є десь на території Софії Київської, чи у «Межигір’ї» — та вона може бути де завгодно. Знаєте, як приїжджаєте у будь-яке село – там дуб, «коло якого відпочивав Богдан Хмельницький».

Підземні ходи – це улюблена тема по селах. «У нас є підземний хід, ми йшли-йшли, а там далі завалено, а цей підземний хід веде від Почаєва до Києва!». Оці підземні ходи і дуби – це все легенди! Люди люблять легенди. І про бібліотеки закопані. Я зараз знаю три бібліотеки закопані, але я не можу їх знайти.

— Які це бібліотеки?

— Монастирські. Дві, які я знаю, де приблизно були закопані.

— А чому не шукаєте?

— Часу нема.

— До речі, а на сході і півдні України у кожному селі розповідають про те, як там проїздила Катерина Друга, і щось побачила чи впустила, чи щось їй зробилося. Отакі у нас різні герої.

— Так, а тут Хмельницький відпочивав…

— Що б Ви зараз іще хотіли зробити, якби отримали змогу?

— Я хотів би доробити Підгорецький замок. Це замок, якому у Центральній Європі подібного нема. Це є чудо-палац-замок. Ми хочемо відновити парк початку сімнадцятого століття перед Підгорецьким замком, про який ходили легенди.

Для того, щоб дослідити ці парки, треба мати археологів, які розуміються на цьому. Відкопали якійсь корінчик – і що? Якого дерева це корінь, яке дерево тут росло? На цьому місці треба посадити таке ж дерево! Де доріжка, де підземні труби під фонтани. Я звернувся до міністра культури Польщі, і за тиждень з Польщі прибуває ціла група археологів, які, як партнери, будуть нам допомагати досліджувати цей парк.

Я приїхав до одного храму, а там найбільші картини в світі сімнадцятого століття – «Битва під Віднем», «Битва під Парканами», вісім на вісім метрів, 1683 рік, італійський художник – все шматками. Ми їх реставрували-реставрували, потім я бачу, що то настільки важко, навіть їх скласти нема де.

Домовився з поляками. Королівський замок у Варшаві отримує двісті п’ятдесят тисяч євро на реставрацію цих речей з Європи, і вже третій рік ми реставруємо ці картини. В кінці року вони повертаються, ми будемо їх вішати. Ми шукаємо якоїсь допомоги.

А ще я хочу знайти поховання Івана Виговського. Польща має гроби – Україна гробів не має. У Польщі під Королівським замком у Кракові стоять всі гробниці королів. Це виховує патріотизм – люди поклоняються своїм королям. У нас же нікого нема.

Хмельницького викинули поляки, Мазепу вкинули у Дунай, Кальнишевський похований на Соловках, єдиний, хто тут лежить – Іван Виговський – може, знайду. Але тоді постане інша проблема – куди я його діну (сміється). Треба робити Пантеон, щоби можна було поклонятися героям.

— Виходить так, що поляки більше цікавляться полишеними ними пам’ятками в Україні, ніж самі українці, яким все це тепер належить?

— Один час поляки багато шуму робили. Ми теж почали робити шум. Вони кажуть, віддайте нам польське мистецтво, то поляки тут організували музей – я кажу, віддайте нам українське мистецтво. Так ми сварилися, а потім вирішили, що ми назвемо це «спільна спадщина», і будемо разом за тим дивитися.

І от ми вже домовилися, що ми нічого не повертаємо одні одним, а міняємося речами на тимчасове користування. От у них є шабля Богдана Хмельницького, дайте мені цю шаблю, приїдьте сюди, виберіть собі щось, на двадцять п’ять років. Вони приїжджають до мене, вибирають портрет польського короля.

Тут іще пішли розмови, що у нас є картини, наприклад, «Битва під Віднем» з турками, «Битва під Парканами» з турками, — просять назад у той храм. Храм католицький. То я зараз їм відповів, що Папа Римський Іван Павло Другий вибачився перед мусульманами за ті біди, які були з чотирнадцятого століття до кінця сімнадцятого – битви європейців з мусульманами. А ви що, хочете зараз це в костелі повісити..? (сміється). І розмови припинилися.

— Що треба зробити з нинішньою українською владою, щоб вона змінила ставлення до українських пам’яток, які ми просто втрачаємо?

— Ми щось намагаємося робити, як і музеї скрізь. Я думаю, що нам треба якось протриматися…

Розмовляла: Юлія АБІБОК, «ОстроВ»

Система Orphus

Украинские новости © 2010-2021
Копирование материалов разрешено при условии прямой гиперссылки на Украинские новости

Материалы с пометкой «имидж» публикуются на правах рекламы и ответственность за их содержание несет рекламодатель.