Драна Україна
Син знайомої, Катерини Миколаївни, привіз із захопленого росіянами Севастополя український прапор. За пазухою. Нове керівництво університету, де він працював викладачем, зірвало синьо-жовте знамено з флагштока, потоптало ногами й викинуло на смітник.
– Коля зателефонував, кричить мені: мамо, вони наш прапор пошматували, а я його вночі підібрав і везу додому. Я злякалася, кажу: дитино, як тебе, не дай Боже, упіймають на якомусь російському блокпосту, то вб’ють! – розповідає знайома.
Вона пишається, що син відмовився взяти російське громадянство, хоч і втратив через це викладацьку роботу. Ще й дівчину – доньку проректора університету з квартирою неподалік центральної набережної.
– Та дівчина мені дзвонила. Каже, я вашого Колю дуже люблю, але що він забув на тій драній Україні? Тут, у Криму, мав би все – кар’єру, гроші і мене, – продовжує Катерина Миколаївна під час наступної зустрічі. – Говорив зі мною і проректор, просив переконати сина повернутися, якщо бажаю йому добра. А в мене ж бабця зв’язковою УПА була, за вільну Україну боролася, через це в Сибіру з ведмедями 10 років віталася.
Ще за якийсь час бачу її похнюплену – сину не вдається знайти роботу, всі підходящі організації водять за носа обіцянками. Мати вже й до мера та народних депутатів зверталася: так, мовляв, і так, допоможіть, марніє дитина, розчаровується, він прапор біля серця від окупантів ховав, їхав додому, а опинився – в дупі. Боюся, каже, щоб не спокусився на обіцянки й не повернувся у тепер вже російський Севастополь.
«Це ж лише шматок подертої кольорової тканини, то до чого тут Україна?» – сказала Катерині Миколаївні одна депутатка, але співчуття висловила. Теж має клопіт із працевлаштуванням доньки – на митницю на українсько-євросоюзівському кордоні. Там мало не щомісяця замість подертого вітрами й скуйовдженого морозом піднімають на флагшток новеньке синьо-жовте полотнище. Бо це – обличчя держави.