Фото из открытых источников

Влащенко: Сьогодні у нас в гостях гарна, розумна жінка, артистка «Молодого театру» Римма Зюбіна.

Доброго вечора. Як цей рік позначився на тому, що відбувається сьогодні в театрі і культурній політиці театру?

Зюбина: Як виявилося, театр не був готовий до таких кардинальних змін, перш за все, в суспільстві, тому що економічно ми вже давно обмежені. Вже років 7-8 у київських театрах навіть немає статті на постановки. Тобто все робиться за економічним варіантом, все робиться стримано, обмежено. І тому до кризи ми вже давно звикли. Але я завжди вважала, що мета театру трошки інша, ніж розважальна. Ми не вміємо розважати. Якщо брати театр, який розважає, то це Бродвей. Нам дуже далеко до цього, і в нас немає таких задач і таких можливостей. І наш театр не той. Мені здавалося завжди, що наш театр, слов’янський, український, він повинен щось з душею робити, щось з думкою продукувати, щоб людина виходила і замислювалася, мінялася, змінювалася. Це такий поштовх до себе в суспільстві і свого значення. Театр не готовий сьогодні кардинально поміняти всю репертуарну політику, перелаштуватися на те, щоб з «ватних» людей робити свідомих. Мене дуже дивує, коли у фіналі кричать «Браво!» на все. 

 — Можливо, таких лобових завдань і не має бути. Театр — це ж не пропаганда.

— Театр не має ставити лише документальні п’єси, монологи із зони АТО. Це не документальний театр, ні, має бути і такий театр. Але, я думаю, і Шиллером, і Шекспіром, і Мольєром можна так само пробуджувати цю здатність людини бути свідомою.  

— Класика тому й зветься класикою, що вона відображає все, чого людині б хотілося, скільки б часу не минуло.  

— Акумулює. І вона сучасна, і вона гостра.

— А чи правда, що люди стали більше відвідувати театр з початком бойових дій, після Майдану?

— Під час Майдану був величезний спад глядацької аудиторії, тим більше театри, які знаходилися в центрі Києва. А зараз дуже багато. Практично все йде на аншлагах. Можливо, люди йдуть за цим ковтком повітря. Але мене дуже мало щось приваблює в театрах, коли я дивлюсь репертуар. Я розумію, що тут і драматургія передусім, і акторський склад, і режисура… Будь-яка геніальна команда не може вистрибнути за межі того, якщо це поганий матеріал. Але коли ми більше тільки розважаємо, і наші назви всі схожі на бульварний театр (я маю на увазі взагалі київські театри), то це мене дивує, шокує. І мені боляче від цього.

— Сьогоднішній міністр культури – людина не театральна. Він – політик. Чи правильними є такі політичні призначення?  І хто має очолити міністерство?

— Я дуже обережно сприйняла це призначення. Але, як не дивно, саме при цьому міністрові зараз створено комісію з реформи театру. Є спроби створити щось, і не тільки за рахунок працівників міністерства, і не тільки за рахунок керівників театрів, а й громадськості. Можливо, оце поєднання дуже активної громадськості з культурного середовища і професіоналів щось дасть. Дуже багато людей звикли працювати в радянському театрі, коли гроші є, фінансування є, коли менеджмент повністю відсутній. Я хочу подивитися, чим завершиться робота цієї групи з реформи.    

— Якою, з вашої точки зору, повинна бути театральна реформа? Як структурно повинен змінитися театр?

— «Якщо зникне репертуарний театр, а залишиться тільки антрепризний театр, то ми можемо про духовність у театрі забути», — сказав Тумінас, коли ми бачилися на одній театральній конференції. У Польщі, наприклад, система така: всі отримують 200 дол. Якщо я граю головну роль, я отримаю додатково 100 дол., якщо «кушать подано» — 10 дол. Якщо моє ім’я приваблює глядачів, я ще отримую гроші. Початківець отримує менше цієї головної, або неголовної ролі ставочку. У Варшаві інша ставка, ніж у Гданську. Більш того, люди не знають, хто скільки отримує. Всі домовляються, все йде абсолютно офіційно, але ці всі домовленості йдуть між директором й актором. І дуже індивідуальний підхід до кожного. І в залежності від того, що ти привносиш в театр і хто ти для театру, ти отримуєш гроші. Це неприпустимо, що Олексій  Вертинський отримує такі ж самі гроші, як жінка, яка допрацьовує рік до пенсії і раз на півроку виходить на сцену. І якщо у нас зарплати не настільки великі, то в Національних театрах вони непогані. І, маючи людей, які по три-чотири місяці не виходять на сцену, а викладач отримує 1400, я вважаю, що це аморально.  Тут повинні спрацювати Міністерство фінансів, щоб ми плавно перейшли на таку систему, і Міністерство юстиції, яке буде захищати і тих, кого звільнено невиправдано, і тих, кого звільнено, і їм треба надати якусь роботу. І не всі мають концентруватися в Києві. Тим відрізняється німецька і польська система. Там потужний театр і у Варшаві, і у Вроцлаві, і в Гданську. І не їдуть всі працювати тільки до Варшави. А у нас всі їдуть до Києва, і нікому на думку не спаде поїхати до Мукачева або до Тернополя. 

— Мені здається, що жахи з приводу того, що зникне репертуарний театр, дещо перебільшені.  

— Треба шукати менеджмент та інвестиції. Але театр не є прибутковою організацією.

— Скільки у вашому театрі сьогодні вистав в активному репертуарі?

— Може, сорок.

— Скільки з них мають справжній успіх?

— Десять точно. А 30 грають на Малій сцені, яка завжди наповнена. У нас тепер працюють три майданчики: мікросцена, маленька сцена і велика.

— Як повернути українські театри до світового контексту, з якого вони випали за останні 20 років?

— Мені пощастило, я була на міжнародних фестивалях й отримувала там премії. П’ять років тому у нас була постановка французького режисера. Це був проект французького культурного центру. Якщо театр співпрацює з культурними центрами, то тоді можна залучити до себе режисера. У нас тоді був залучений і сучасний французький автор, і фінансування було повністю французами зроблено. Це був неймовірний досвід. Я не заангажементний театр, а за цю реформу, коли і директор на контракті, і актори на контракті.

— На Заході контрактна вистава йде доти, доки люди купують білети.

— Я про цю систему знаю від Лоуренса Олів’є. Спочатку Лондонський театр їздить по околицях, випробує цю виставу, і тільки потім вони грають у Лондоні. Але у нас глядач не звик ментально, що треба відвідувати прем’єру в перші ж дні. У нас глядач може прийти через місяць, через півроку.

— Ви працювали під керівництвом свого чоловіка. Дружин головних режисерів завжди не люблять. Ви навмисно не пішли за чоловіком в театр Франка?

— Навмисно. Я прийшла в Молодий театр через рік після того, як прийшов Мойсеєв. Він зробив все, щоб я не стала класичною дружиною художнього керівника. Головну роль, Марію Стюарт, я зіграла через вісім років. У моєму репертуарі ніколи не було більше 7-8 робіт. І при новому художньому керівникові в мене така ж кількість. Я не була ніколи примадонною в такому сенсі. У мене завжди на моїх ролях теж були актриси. Не завжди я грала прем’єру. І про акторів треба запитувати не в акторів, а у цехів: у гримерів, костюмерів, вахтерів, білетерів. І вони скажуть тобі всю правду.

— Ви досить різко осудили Пореченкова і тих акторів в Росії, які втрутилися в політику в Росії, підтримали Путіна. А як ви вважаєте, творчій людині потрібно

дистанціюватися від політики?

— Можливо, в театрі такі самі стосунки, як і у прибиральниць в ЖЕКу, але від акторів ми і вимагаємо чогось іншого. Вони виходять, говорять проникливі тексти, вони нас навчають жити, і тому в нас до них інше ставлення, інша планка. Хтось стає особистістю, хтось стає зіркою. У акторів по-іншому, ніж у шоу-бізнесі. Тут тобі можуть допомогти тільки на початку кар’єри. І якщо ти ніхто, то ти так само і зникнеш. Я вважаю, що саме сьогодні не можна займатися чистим мистецтвом, не можна існувати осторонь цього. Не можна заплющувати очі на це, робити вигляд, що цього не має, не існує, не бачити смертей. Це неправда. Я не знаю, як стояти осторонь. На мене впливає це, навіть коли я граю комедію, а в країні – трагедія. Мої думки там, з тими хлопцями, яких я особисто знаю. Перевтілення, гра акторська, коли треба закривати за собою весь світ, – це сьогодні дуже важко дається.

—  Чи змінилося ваше ставлення до російських акторів і російського мистецтва?

— На щастя, в моєму оточенні люди з російських акторів є адекватними. Були в мене розбіжності з російським режисером, яка дуже багато для мене значить і завдяки якій я дуже активно стала зніматися. Я просто припинила поки ту тему спілкування. Але люди, які з першого дня Майдану почали писати образи, то я просто їх викреслила зі свого спілкування.   

— Вашому синові 16. Він не піде до театрального вишу?

— Ні. Він знімається в кіно з двох років. Займається англійською, закінчив музичну школу, знімається, озвучує. Але актором він не буде, бо в нього немає такого палкого бажання, як це було у мене. Можливо, він пов’яже свою долю з кіно, але я би хотіла, якщо він цим займатиметься, щоб це було не в Україні.

— У вас є питання до мене?

— Мені в якийсь період здавалося із ваших інтерв’ю, що ви не любите театр?

— Я – театрознавець. І відбулася така собі «токсикація»: дуже багато вистав свого часу дивилася, брала участь у багатьох фестивалях, і це співпало з тим, що в українському театрі нічого не відбувалося. І тепер у мене немає внутрішньої потреби більше ходити до театру.   

— А ви вірите, що ми можемо викорінити несмак нашого глядача, несмак наших митців?

— Глядач – це відображення того, які ми є самі як творці продукту. Ми дивимося в зал – ми бачимо себе. Вони дивляться на сцену – і теж бачать себе.

Дякую,  Риммо. 

Related Images: