Моє село – 50 кілометрів від райцентру на Волині – нарешті вирішило українізуватися. Точніше, українізувати церкву, бо село українське споконвіку. Звісно, ні про який перехід із Московського патріархату до Київського не йшлося. І священика як називали батюшкою, так і називають. Зате вирішили слухати проповіді рідною, українською, а не старослов’янською, як це було дотепер.

Минулого тижня їздив із батьками провідати бабцю. Від нашого села до сусіднього – кілометрів зо п’ять. Машина суне по цьому відрізку майже півгодини, оминаючи численні ями й вибоїни. Обабіч дороги йде отець Михайло – батюшка. Автобус, що буває тут раз на день, не приїхав. Пропонуємо під’їхати з нами.

– Люди запропонували, я й підтримав, – розповідає про останнє церковне нововведення. – Книжки українською в нас є, то чому б і не перейти. Хор, звісно, вже не перевчиш – вони далі співають старослов’янською. А відправи всі тепер по-нашому.

– І як, усі підтримали? – цікавимося.

– Три жінки виступили проти. Тепер ходять до церкви в сусіднє село. А на вулиці зі мною навіть не вітаються. Я їм пояснюю: ну що вам та старослов’янська? Ви що, її в школі вчили? Хіба ви щось на ній розумієте? Ні, кажуть, не можна з Богом розмовляти людською мовою, і все.

Одна з «відступниць» – директорка школи. Про її протест дізналися якісь волонтери. Кажуть, скаржилися в районне управління освіти. Тепер у селі бояться, що школу закриють. Тим паче там і так вчиться якихось два десятки дітей.

– Доведеться возити діток у сусіднє село, – зітхає батюшка, дивлячись на те, що лишилося від дороги.

Related Images: