RSS

Новый День

Портников: Война «язычников»Портников: Війна «язичників»

  •      90

Украинские и российские руководители любят договариваться о синхронной ратификации важных документов, подписываемых президентами или премьерами. В минувший вторник Верховной раде и Государственной думе нечего было ратифицировать, но работали они с завидной синхронностью — пока большинство в Думе, преодолевая сопротивление справедливороссов, принимало поправки в закон о митингах, большинство в Раде приняло в первом чтении законопроект о принципах государственной языковой политики, казавшийся «неподъемным» после недавней драки в украинском парламенте.

И российский, и украинский закон — это закон самосохранения. Украинским депутатам просто необходимо перенести тяжесть общественных и политических дискуссий в стране на привычную языковую проблему. Власть теряет популярность и вряд ли рассчитывает, что социальная ситуация в стране поможет ей вернуть расположение большой части традиционных избирателей. Мало кому нравится та фактическая изоляция, в которую попала Украина в результате борьбы Виктора Януковича с Юлией Тимошенко и другими представителями предшествующего правительства. Но теперь можно обо всем этом благополучно забыть. Главный вопрос предстоящих парламентских выборов — вы за русский язык или против него? Или, напротив, вы за украинский язык или против?

Сам законопроект мало что изменяет в сложившейся ситуации. Русский язык сегодня в отличие от украинского вряд ли требует государственной защиты. Это бытовой язык большей части страны, на нем разговаривают все города-миллионники Украины, и даже на улицах Львова, традиционного форпоста украиноязычия, можно все чаще услышать разговаривающих по-русски, причем это скорее всего будут не туристы. На востоке Украины на русском языке работают телеканалы и издаются газеты, даются показания в судах и произносятся официальные речи. Что действительно стоило бы защищать государству, так это явно сдающий позиции украинский язык. Но законопроект, который предложен депутатами-регионалами, — это не закон о возможности говорить по-русски. Это закон о праве не говорить по-украински. И связан он с желанием не столько поддержать русскую культуру, сколько указать украинской ее «правильное» место в стране — на кухне, подальше от гостиной, где хозяева в «трениках» балдеют под шансон и селедочку.

Да и вообще остается только развести руками в ситуации, когда столь чувствительная для общества гуманитарная сфера оказывается заложницей предвыборных махинаций. Могут сказать, что так было всегда, что голосование по так называемой языковой границе является отличительной чертой всех украинских выборов. Но сталкивать избирателей лбами научились по-настоящему лишь в 2004 году, когда объявленный наследником Леонида Кучмы Виктор Янукович понял, что ему катастрофически не хватает доверия потенциальных избирателей. И стал обещать — не без подачи своих российских консультантов — повысить статус русского языка, даже сделать его вторым государственным. Но те в России, кто до сих пор сочувствует подобным усилиям и верит в подобные обещания, должны ответить сами себе на вопрос: действительно ли Виктор Янукович — защитник русской культуры в сияющих доспехах?

В России мало кто понимает, что те, кто выдает себя за спасителей русской культуры на Украине, — защитники совка в его самых отвратительных проявлениях. Да и те, кто объявляет себя защитником культуры украинской, на самом деле тоже стремятся защищать не язык, не ценности, а стереотипы. Сами культуры — настоящие культуры — прекрасно сосуществуют, не угрожая друг другу. Тот, кто читает Булгакова, вряд ли будет презирать того, кто читает Лину Костенко, да и вообще скорее всего это будет один и тот же человек, потерявшийся в бесконечном море люмпенизированного, нищающего, потерявшего моральные ориентиры и перспективы общества.

Именно этому обществу, его «нутряному» инстинкту и адресован пресловутый закон. Депутаты-«язычники» рассчитывают, что таким образом украинцев удастся вновь поделить на своих и чужих, вновь заставить оказаться по разные стороны баррикад и проголосовать, руководствуясь не разумом и понимаем глубины той пропасти, в которой оказалась страна в результате «воцарения» Виктора Януковича, а уступая простому инстинкту — «наших бьют!», «нам разговаривать не дают!».

Этому мороку — «мне не дают разговаривать на родном языке» — на Украине подвержены даже вполне внешне прагматичные, не сказавшие в жизни ни слова по-украински люди. И неудивительно: когда этот язык из твоих предков выбивали десятилетиями, когда тебя убеждали, что это язык села, а секрет твоего успеха в городе — заговорить на том лингвистическом кошмаре, который большинство русскоязычных жителей страны всерьез считает русским языком, — тебе очень тяжело переступить через этот рецепт твоей удачи и удачи твоих родителей. И ты будешь воевать с «селюками» до окончательного разорения своей страны и своей семьи — в то время как авторы этой простой до отвращения комбинации будут покупать себе новые особняки и пароходы, с жалостью и презрением отзываясь о «лошках», доставшихся им в управление.Українські та російські керівники люблять домовлятися про синхронну ратифікацію важливих документів, що підписуються президентами чи прем’єрами.

У минулий вівторок Верховній Раді і Державній думі нічого було ратифікувати, але працювали вони із завидною синхронністю — поки більшість у Думі, долаючи опір есерів, брало поправки в закон про мітинги, більшість у Раді взяло в першому читанні законопроект про засади державної мовної політики, який здавався «непідйомним» після недавньої бійки в українському парламенті.

І російський, і український закон — це закон самозбереження. Українським депутатам просто необхідно перенести тяжкість громадських і політичних дискусій в країні на звичну мовну проблему. Влада втрачає популярність і навряд чи розраховує, що соціальна ситуація в країні допоможе їй повернути прихильність великої частини традиційних виборців. Мало кому подобається та фактична ізоляція, в яку потрапила Україна внаслідок боротьби Віктора Януковича з Юлією Тимошенко та іншими представниками попереднього уряду.

Але тепер можна про все це благополучно забути. Головне питання майбутніх парламентських виборів — ви за російську мову чи проти нього? Або, навпаки, ви за українську мову чи проти?Сам законопроект мало що змінює в ситуації, що склалася. Російська мова сьогодні на відміну від українського навряд чи вимагає державного захисту. Це побутову мову більшої частини країни, нею розмовляють всі міста-мільйонники України, і навіть на вулицях Львова, традиційного форпосту україномовності, можна все частіше почути розмовляють по-російськи, причому це швидше за все будуть не туристи.

На сході України російською мовою працюють телеканали і видаються газети, даються свідчення в судах і вимовляються офіційні мови. Що дійсно варто було б захищати державі, так це явно здає позиції українську мову. Але законопроект, який запропонований депутатами-регіоналами, — це не закон про можливість говорити по-російськи. Це закон про право не говорити по-українськи.

І пов’язаний він з бажанням не стільки підтримати російську культуру, скільки вказати української її «правильне» місце в країні — на кухні, подалі від вітальні, де господарі в «треніках» балдеют під шансон і оселедець.Та й взагалі залишається тільки розвести руками в ситуації, коли настільки чутлива для суспільства гуманітарна сфера виявляється заручницею передвиборних махінацій. Можуть сказати, що так було завжди, що голосування за так званої мовної кордоні є відмінною рисою всіх українських виборів.

Але зіштовхувати лобами виборців навчилися по-справжньому лише в 2004 році, коли оголошений спадкоємцем Леоніда Кучми Віктор Янукович зрозумів, що йому катастрофічно не вистачає довіри потенційних виборців. І став обіцяти — не без подачі своїх російських консультантів — підвищити статус російської мови, навіть зробити її другою державною. Але ті в Росії, хто до сих пір співчуває подібним зусиллям і вірить в подібні обіцянки, повинні відповісти самі собі на питання: чи справді Віктор Янукович — захисник російської культури в сяючих обладунках?

У Росії мало хто розуміє, що ті, хто видає себе за рятівників російської культури на Україну, — захисники совка в його найогидніших проявах. Та й ті, хто оголошує себе захисником культури української, насправді теж прагнуть захищати не мова, не цінності, а стереотипи. Самі культури — справжні культури — прекрасно співіснують, не загрожуючи одне одному. Той, хто читає Булгакова, навряд чи буде зневажати того, хто читає Ліну Костенко, та й взагалі швидше за все це буде один і той же чоловік, що загубився в нескінченному море люмпенізованого, убожіє, втратив моральні орієнтири та перспективи суспільства.

Саме цьому суспільству, його «нутряному» інстинкту і адресований горезвісний закон. Депутати-«язичники» розраховують, що таким чином українців вдасться знову поділити на своїх і чужих, знову змусити опинитися по різні боки барикад і проголосувати, керуючись не розумом і розуміємо глибини тієї прірви, в якій опинилася країна в результаті «воцаріння» Віктора Януковича, а поступаючись простому інстинкту — «наших б’ють!», «нам розмовляти не дають!».

Цьому мороку — «мені не дають розмовляти рідною мовою» — на Україну схильні навіть цілком зовні прагматичні, не сказавши в житті ні слова по-українськи люди. І не дивно: коли цю мову з твоїх предків вибивали десятиліттями, коли тебе переконували, що це мова села, а секрет твого успіху в місті — заговорити на тому лінгвістичному кошмарі, який більшість російськомовних жителів країни всерйоз вважає російською мовою, — тобі дуже важко переступити через цей рецепт твоєї удачі і успіху твоїх батьків.

І ти будеш воювати з «селюкам» до остаточного розорення своєї країни і своєї сім’ї — в той час як автори цієї простої до відрази комбінації будуть купувати собі нові особняки і пароплави, з жалем і презирством відгукуючись про «Лошков», що дісталися їм в управління.

Разделы

Система Orphus