RSS

Новый День

Про эволюцию политической культуры ДонбассаПро еволюцію політичної культури Донбасу

  •      172

Многие отечественные эксперты решительно не хотят верить в совместимость понятие «политической культуры» с вотчиной регионалов. Конечно, сине-белое братство сделало все возможное и невозможное, чтобы Донбасс казался политически неразвитым регионом.

Но суть такова, что политкультура существует всегда и везде. Она может иметь различные формы, типы, проявления. Но отсутствовать она не может. Как говорится, «просто я такая, какая есть». Когда человек не имеет права голоса, не выходит на улицу защищать свои права и вообще не интересуется политикой, — это тоже политическая культура. Ее можно назвать «пассивным» или «отчужденным». Противоположность — «активная» или «гражданская». В случае с отдельно взятой страной или регионом, речь всегда идет о смешанном варианте с разными показателями представленных типов политкультуры.

А бывает так, что под страхом потерять работу или через более архетипическую боязнь «вассала перед феодалом» избиратели, делая феноменальные явки, ответственно ходят на все выборы и в подавляющем большинстве голосуют за своих местечковых хозяев. Особое место в этих обстоятельствах занимает вера в то, что «он, конечно, сукин сын, но он наш сукин сын». Люди аргументируют свою позицию примерно так: «Любая власть ворует, пусть лучше« свои »воруют — глядишь, и нам что-то перепадет» … Именно такая политическая культура господствовала на Донбассе в 2004-2007 годах.
На первый взгляд, следующие два года вроде бы ничего не менялось. Все тот же цвет, форма, очертания. Но что-то во всем этим начало исчезать, какой-то важный и корневой смысл. Это была политическая вера. Вера в Януковича как «своего» лидера и Партию регионов как «свою» политсилу. Нельзя, конечно, сказать, что эта вера терялась в никуда. Просто она медленно перетекала в обычную электоральную привычку, под которой уже не было никакого духа. Отсюда возникла инертность мнений в стиле «какая разница, за кого голосовать … ну, за Януковича, наверное ». Регионалов и такой расклад устраивал, но «рыба начинает гнить с головы».
Янукович подружился с Ющенко, потом отошел от него и заигрывал с Тимошенко. Затем он снова вернулся к Виктору Андреевичу и приручил его, чтобы вместе перед президентскими выборами топить Юлию Владимировну. Ющенко до сих пор этим занимается. Видимо, батарейка, которую спонсоры Партии регионов вставили в него 2009 года, еще не скоро сядет. Но главное в том, что метания Януковича и Партии регионов не могли не сказаться на политических ориентациях жителей Донбасса. Так, они тогда, в условиях социально-экономического кризиса, были в большей степени озабочены вопросом выживания. Но одновременно люди чувствовали, как тайное становится явным.
Партия регионов и ее лидер перестали казаться донбассовцам суровой оппозицией «оранжевым». Донбассовцы воспринимали Януковича уже «своего», который сварился в одном политическом котле с «чужими». Тем не менее, электоральная привычка, несмотря ни на что, все-таки помогла Виктору Федоровичу стать президентом. «Вот праздник наступил и на нашей улице», — думали донецкие избиратели. «Вот праздник наступил и на моей улице», — судя по всему, думал Янукович.
Донбасс ждал от «своего» президента награды за верность. Ждал месяц, второй, третий, полгода, год … Но политические «спасибо» президент раздавал только своим спонсорам и аппаратчикам. Длительный кризис, отдельные социальные группы привыкали жить в мирное время по законам войны. Если на поле боя солдаты сражаются с врагами при жизни, то значительная доля земляков в 2010-2011 годах боролась с жизненными обстоятельствами за существование. Власть вела целые группы населения на экономическую смерть. Времени с политической культурой Донбасса начали происходить поистине удивительные вещи. Она стала уходить от вассальных характеристик к гражданским. Но регионалы этого не хотели замечать. Им трудно было поверить, что их «электоральные рабы» способны прийти и бороться с несправедливостью.
Это политическая культура Донбасса в образе предпринимательского протеста устраивала массовые митинги против проекта Налогового кодекса в Донецке, Мариуполе и Макеевке. В образе чернобыльского голодовку под стенами Пенсионного областного фонда она пыталась достучаться к властям с просьбой помиловать и так потрепанных жизнью людей. То же самое было и с афганцами, и с пенсионерами, и просто с неравнодушными гражданами региона …
Но команда Януковича митингующих не слышала. К ним посылались «уполномоченные шестерки», которые пудрили людям мозги, что-то обещали, чем обнадеживали, а толку из этого никакого не было. Конечно, отвыкать от роли господина, царствующего над рабами, и переходить на равный диалог с гражданами психологически очень сложно. На Донбассе ни в советские времена, ни в период украинской независимости никуда не исчезала система деления общества на эксплуататоров и эксплуатируемых. Сегодняшние донецкие небожители чисто ментально не могут понять, как можно вести равный диалог с обычными смертными.
Обычным смертным здесь всегда было принято отдавать приказы, запугивать или покупать. Практически, как с собаками. Но последние два года доказали, что уровень политкультуры «края терриконов» растет. Пусть это движение не быстрый, но, так или иначе, он есть. Кто-то скажет, мол, какая польза для Донбасса с этой политической культуры, если люди выходят протестовать, а в итоге все равно проигрывают? Есть польза. Фундаментальная пользу. Это потеря страха перед самим фактором протеста против «своей» власти. Этот комплекс, слава Богу, преодолен. Вот в чем победа! Ее значение еще не раз увидим в будущем. А «конкретная польза» не заставит себя долго ждать.
Но не все хотят признавать, что ряд донецких протестов в период президентства Януковича является важным проявлением гражданской политкультуры региона. Например, политолог Сергей Таран сказал:
«Протест не является политической культурой жителей Донбасса. Такие акции там закончились в начале 1990-х походами шахтеров на Киев, которые могли менять состав правительства. Проблемой для Востока, как и всей страны, является растерянность. Далее для организации массовых протестов нужно иметь разветвленные учреждения. На Донбассе их намного меньше. Потому восточным присущ патронаж — связь с властью. Люди готовы уступить часть свобод в обмен на определенные социальные блага ».
Разберем по частям.
«Протест не является политической культурой жителей Донбасса» — протест всегда был, есть и будет одним из проявлений политической культуры. Любой протест любого масштаба на любой территории.
«Дальше для организации массовых протестов нужно иметь разветвленные институты» — никто с этим не спорит, но с учетом социальной специфики Донбасса сам факт гражданских протестов против действий «своей» власти очень большим шагом вперед.
«Потому восточным присущ патронаж — связь с властью» — донецкие протесты показали, что связь между оппозиционно настроенными гражданами и властью фактически отсутствует.
«Люди готовы уступить часть свобод в обмен на определенные социальные блага» — устоявшееся политологическая фраза, которая всегда требует объяснения, о каких именно свободы идет. Таран этого не уточняет. Единственное, что тут можно сказать — это то, что способность бороться за свои социальные блага — это одна из главных форм выражения гражданской свободы.
… Но, видимо, никакими социальными благами Партия регионов не развращать жителей Донбасса даже перед выборами. Правда, регионалы-мажоритарщики пытаются задобрить жителей округов какими-то подачками, но социальные блага и подачки — это разные вещи все же. В недавнем интервью автору этих строк донецкий политолог Александр Клюжев подчеркнул, что главный акцент предвыборной работы в Донбассе — это не идеологические дискуссии, а решения или обещания решить инфраструктурные и коммунальные проблемы.
«Мажоритарщики от Партии регионов по разным городам Донецкой области вывозят мусор, ставят детские площадки, ремонтируют лифты и т.д. Мажоритарка сместила акцент предвыборной кампании с политической на хозяйственный. Здесь много рисков. Сама кампания не будет соответствовать значению мандата, который получит победитель. Все-таки в парламент должен попадать хороший законодатель, а не хозяйственник, который решает какие-то местечковые коммунальные проблемы », — говорит эксперт.
Для развития политкультуры Донбасса описана тенденция ничего положительного, конечно же, не обещает. Но тут есть два нюанса. С одной стороны, смещение акцента от идеологии к коммунальным вопросам может только сузить политическое сознание граждан, с другой — кто сказал, что мажоритарные средства покупки избирателей оставляют след в политическом сознании граждан? Далее потребительской психологии, как правило, это никуда не ведет.
Мажоритарка мажоритарке, а целостный партийный имидж поддерживать тоже нужно. Для этого команда Януковича хочет снова массово поймать земляков на крючок языкового вопроса. Но в сегодняшнем «крае терриконов» вряд ли принесет какие-то значительные плоды. Кстати, как только началась колесниченко-киваливская эпопея, прошел в Донбассе хоть один митинг в защиту русского языка? Нет. Людей просто уже давно не интересует наклейки законодательных марок на русский язык. Жители Донбасса прекрасно понимают, что их очередной раз «Разводят, как котят». И если даже в регионе сейчас есть люди, которые поддерживают содержание скандального законопроекта, это вовсе не означает, что они поддержат на предстоящих выборах инициаторов этого законопроекта.

ZAXID.NET
Автор: Евгений Стратиевский, Донецк

Багато вітчизняних експертів рішуче не хочуть вірити у сумісність поняття «політичної культури» з вотчиною регіоналів. Звісно, синьо-біле братство зробило все можливе і неможливе, щоб Донбас здавався політично нерозвиненим регіоном.

Але суть така, що політкультура існує завжди і скрізь. Вона може мати різні форми, типи, вияви. Але бути відсутньою вона не може. Як то кажуть, «просто я така, яка є». Коли людина не має права голосу, не виходить на вулицю захищати свої права і взагалі не цікавиться політикою, — це теж політична культура. Її можна назвати «пасивною» або «відчуженою». Протилежність — «активна» або «громадянська». У випадку з окремо взятою країною або регіоном, мова завжди йде про змішаний варіант з різними показниками представлених типів політкультури.

А буває так, що під страхом втратити роботу або через більш архетипічну боязнь «васала перед феодалом» виборці, роблячи феноменальні явки, відповідально ходять на всі вибори і в переважній більшості голосують за своїх містечкових господарів. Особливе місце в цих обставинах займає віра в те, що «він, звичайно, сучий син, але він наш сучий син». Люди аргументують свою позицію приблизно так: «Будь-яка влада краде, хай краще «свої» крастимуть — дивись, і нам щось перепаде»… Саме така політична культура панувала у Донбасі в 2004-2007 роках.

На перший погляд, наступні два роки начебто нічого не змінювалося. Все той же колір, форма, обриси. Але щось під цим всім почало зникати, якийсь важливий і кореневий зміст. Це була політична віра. Віра в Януковича як «свого» лідера і Партію регіонів як «свою» політсилу. Не можна, звичайно, сказати, що ця віра втрачалася в нікуди. Просто вона повільно перетікала в звичайну електоральну звичку, під якою вже не було ніякого духу. Звідси виникла інертність думок у стилі «яка різниця, за кого голосувати … ну, за Януковича, напевно». Регіоналів і такий розклад влаштовував, але «риба починає гнити з голови».

Янукович здружився з Ющенком, потім відійшов від нього і загравав з Тимошенко. Потім він знову повернувся до Віктора Андрійовича і приручив його, щоб разом перед президентськими виборами топити Юлію Володимирівну. Ющенко досі цим займається. Мабуть, батарейка, яку спонсори Партії регіонів вставили в нього 2009 року, ще не скоро сяде. Але головне в тому, що метання Януковича і Партії регіонів не могли не позначитися на політичних орієнтаціях мешканців Донбасу. Так, вони тоді, в умовах соціально-економічної кризи, були більшою мірою стурбовані питанням виживання. Але водночас люди відчували, як таємне стає явним.

Партія регіонів та її лідер перестали здаватися донбасівцям суворою опозицією «помаранчевим». Донбасівці сприймали Януковича вже як «свого», який зварився в одному політичному казані з «чужими». Тим не менш, електоральна звичка, незважаючи ні на що, все-таки допомогла Віктору Федоровичу стати президентом. «Ось свято настало й на нашій вулиці», — думали донецькі виборці. «Ось свято настало й на моїй вулиці», — судячи з усього, думав Янукович.

Донбас чекав від «свого» президента нагороди за вірність. Чекав місяць, другий, третій, півроку, рік… Але політичні «дякую» президент роздавав тільки своїм спонсорам і апаратникам. Тривала криза, окремі соціальні групи звикали жити в мирний час за законами війни. Якщо на полі бою солдати борються з ворогами за життя, то вагома частка донбасівців у 2010-2011 роках боролася з життєвими обставинами за існування. Влада вела цілі групи населення на економічну смерть. Відтоді з політичною культурою Донбасу почали відбуватися воістину дивні речі. Вона почала йти від васальних характеристик до цивільних. Але регіонали цього не хотіли помічати. Їм важко було повірити, що їхні «електоральні раби» здатні отямитися й боротися з несправедливістю.

Це політична культура Донбасу в образі підприємницького протесту влаштовувала масові мітинги проти проекту Податкового кодексу в Донецьку, Маріуполі та Макіївці. В образі чорнобильського голодування під стінами Пенсійного обласного фонду вона намагалася достукатися до влади з проханням помилувати і так пошарпаних життям людей. Те ж саме було і з афганцями, і з пенсіонерами, і просто з небайдужими громадянами регіону …

Але команда Януковича мітингувальників не чула. До них посилалися «уповноважені шістки», які пудрили людям мізки, щось обіцяли, чимось обнадіювали, а толку з цього ніякого не було. Звичайно, відвикати від ролі пана, царюючого над рабами, і переходити на рівний діалог з громадянами психологічно дуже складно. У Донбасі ні в радянські часи, ні в період української незалежності нікуди не зникала система поділу суспільства на експлуататорів та експлуатованих. Сьогоднішні донецькі небожителі суто ментально не можуть зрозуміти, як можна вести рівний діалог із звичайними смертними.

Звичайним смертним тут завжди було прийнято віддавати накази, залякувати або купувати. Практично, як зі собаками. Але останні два роки довели, що рівень політкультури «краю териконів» зростає. Нехай цей рух не швидкий, але, так чи інакше, він є. Хтось скаже, мовляв, яка користь для Донбасу з цієї політичної культури, якщо люди виходять протестувати, а в результаті все одно програють? Є користь. Фундаментальна користь. Це втрата страху перед самим чинником протесту проти «своєї» влади. Цей комплекс, слава Богу, подолано. Ось у чому перемога! Її значення ще не раз побачимо у майбутньому. А «конкретна користь» не змусить на себе довго чекати.

Але не всі хочуть визнавати, що низка донецьких протестів у період президенства Януковича є важливим виявом громадянської політкультури регіону. Наприклад, політолог Сергій Таран каже:

«Протест не є політичною культурою жителів Донбасу. Такі акції там закінчилися на початку 1990-х походами шахтарів на Київ, які могли міняти склад уряду. Проблемою для Сходу, як і всієї країни, є розгубленість. Далі для організації масових протестів потрібно мати розгалужені інституції. На Донбасі їх набагато менше. Бо східнякам притаманний патронаж — зв’язок із владою. Люди ладні поступитися частиною свобод в обмін на певні соціальні блага».

Розберемо по частинах.

«Протест не є політичною культурою жителів Донбасу»— протест завжди був, є і буде одним з виявів політичної культури. Будь-який протест будь-якого масштабу на будь-якій території.

«Далі для організації масових протестів потрібно мати розгалужені інституції»— ніхто з цим не сперечається, але з урахуванням соціальної специфіки Донбасу сам факт громадянських протестів проти дій «своєї» влади є дуже великим кроком уперед.

«Бо східнякам притаманний патронаж — зв’язок із владою»— донецькі протести показали, що зв’язок між опозиційно налаштованими громадянами і владою фактично відсутній.

«Люди ладні поступитися частиною свобод в обмін на певні соціальні блага» — усталена політологічна фраза, яка завжди потребує пояснення, про які саме свободи йдеться. Таран цього не уточнює. Єдине, що тут можна сказати, — це те, що здатність боротися за свої соціальні блага – це одна з головних форм вираження громадянської свободи.

… Але, мабуть, ніякими соціальними благами Партія регіонів не розбещуватиме мешканців Донбасу навіть перед виборами. Правда, регіонали-мажоритарники намагаються задобрити мешканців округів якимись подачками, але соціальні блага і подачки – це різні речі все ж таки. Внедавньому інтерв’ю автору цих рядків донецький політолог Олександр Клюжев підкреслив, що головний акцент передвиборчої роботи в Донбасі – це не ідеологічні дискусії, а рішення чи обіцянки вирішити інфраструктурні та комунальні проблеми.

«Мажоритарники від Партії регіонів по різних містах Донецької області вивозять сміття, ставлять дитячі майданчики, ремонтують ліфти і т.д. Мажоритарка змістила акцент передвиборної кампанії з політичної на господарський. Тут є багато ризиків. Сама кампанія не буде відповідати значенню мандата, який отримає переможець. Все-таки в парламент повинен потрапляти хороший законодавець, а не господарник, який вирішує якісь містечкові комунальні проблеми», — говорить експерт.

Для розвитку політкультури Донбасу описана тенденція нічого позитивного, звичайно ж, не обіцяє. Але тут є два нюанси. З одного боку, зміщення акценту від ідеології до комунальних питань може тільки звузити політичну свідомість громадян; з іншого – хто сказав, що мажоритарні засоби купівлі виборців залишають слід в політичній свідомості громадян? Далі споживацької психології, як правило, це нікуди не веде.

Мажоритарка мажоритаркою, а цілісний партійний імідж підтримувати теж потрібно. Для цього команда Януковича хоче знову масово зловити донбасівців на гачок мовного питання. Але в сьогоднішньому «краї териконів» навряд чи це принесе якісь значні плоди. До речі, як тільки почалася колесніченко-ківалівська епопея, чи пройшов в Донбасі хоч один мітинг на захист російської мови? Ні. Людей просто вже давно не цікавить наклеювання законодавчих марок на російську мову. Мешканці Донбасу прекрасно розуміють, що їх вкотре «разводят, как котят». І якщо навіть в регіоні зараз є люди, які підтримують зміст скандального законопроекту, це зовсім не означає, що вони підтримають на майбутніх виборах ініціаторів цього законопроекту.

Разделы

Система Orphus