RSS

Украинские новости

В дебютном романе "коллеги по цеху" Андрухович заподозрил литературную мистификацию

  •      0

17 февраля в киевском книжном магазине «Буква» состоялась презентация дебютного романа Олега Полякова «Рабині й друзі пані Векли«, вышедший в киевском издательстве «Країна Мрій».

«Дебютный роман Олега Полякова читается так, как автор на самом деле не дебютант, а опытный и умелый рассказчик. Иногда закрадывается мысль о мистификации, которую, однако, лучше отгонять прочь: в конце концов, какая разница? Главное — что в этом мире одним хорошим романом больше » -отметил писатель Юрий Андрухович.

Олег Поляков родился в Павлоград Днепропетровской обл. Учился в КНУ им. Тараса Шевченко на факультете журналистики. Работал во Львове, стажировался в Швециии. Сейчас живет в Киеве, сотрудник швейцарского фонда «Сокращение рисков».

Gazeta.ua предлагает к Вашему вниманию отрывок из романа «Рабині й друзі пані Векли»

Марта розповідала нам з Кларенсом історію своєї появи на світ з такими інтонаціями, начебто й сама не надто в неї вірила, проте іншого варіанту власної біографії батьки їй не надали. «Якщо помічу, що ви скалитесь, – спеціально почну нахабно брехати і тоді сама над вами вдосталь посміюся», – зауважувала вона, прискіпливо придивляючись до наших губ і очей.
Марта була єдиною дочкою одного з найекстравагантніших чоловіків Європи – модельєра Діно Сантани. Колишній військовий, людина вольова й безстрашна, Діно Сантана почав займатися модельним бізнесом за досить незвичайних обставин. Будучи тридцятирічним капітаном англійської армії і перебуваючи з таємною військовою місією у північному Бутані, долина Хаа, «звідки гарно проглядалися південні кордони Китаю, а точніше – привабливого Тибету», він якось забрів вночі в одне з найвіддаленіших місцевих поселень. (Формально цей невеличкий загін з шести осіб на прохання міністра туризму Бутану займався картографічними й топографічними дослідженнями.) Місцевість була зовсім дикою і невідомою, тому капітан виставив навколо нічного табору посилену варту. Проте ніч минула цілком спокійно.

Зранку капітана Сантану розбудив собачий гавкіт: він вийшов зі свого намету і остовпів – подивитися на чужоземців прийшло ледь не все поселення, включно з дітьми й собаками. Одного разу глянувши на місцевих жінок, одягнених в незвичне вбрання з яскравими орнаментами, він не на жарт розхвилювався. «Я тоді побачив стільки розкішних красунь, скільки наша виснажена Європа ніколи не здатна породити в одному часовому проміжку», – згадував пізніше Діно Сантана.

Того ж дня він познайомився з двадцятирічною аборигенкою Мануокою, краса якої, за словами Діно, «могла хіба що наснитися після пляшки гарного вина – місцеві боги поєднали в ній найкращі жіночі риси представниць всіх рас світу». За кілька днів Мануока, яка ледве розуміла англійську, вивчила з півсотні нових слів і цього вистачило, щоб вони освідчились одне одному в коханні. Коли командування почало дедалі наполегливіше допитуватися, чому капітан Сантана надто мляво продовжує виконання важливої військової місії, він навмисне зіпсував рацію, «ненароком» скинувши її зі скелі. Саме того вечора (розповідала мені через тридцять років у своєму лондонському будинку за чашкою чаю Мануока) й була зачата Марта.

Однак звільнення зі служби капітану Сантані «світило» у кращому випадку лише за два роки. Так довго вони з Мануокою чекати не хотіли. На допомогу прийшла столітня бабця Мануоки; капітан радо довірився їй, мало уявляючи, що насправді його чекає. Цілий день стара лазила одній їй відомими скелями та урвищами, допоки не назбирала оберемок якихось червоних і синіх трав. Ввечері капітан Сантана випив трав’яного узвару, а зранку – повністю забув, хто він, де він і навіщо. Починаючи відповідати на поставлене його підлеглими питання, він раптом заглиблювався у подробиці створення всесвіту, переповідаючи карколомні перипетії боротьби місцевих богів добра і зла. Товаришам капітана вдалося відремонтувати рацію і згодом до селища прибуло кілька офіцерів з лікарем. Лікар провозився з Сантаною цілий день, але кращого діагнозу, аніж вирок старійшини поселення – «у нього вселився злий дух», поставити не зміг.

Штабна медична комісія швидко комісувала капітана Сантану, і з толерантним медичним приписом – «розлад психіки невідомої етіології» – планувала чимшвидше відправити в Англію. Втім він уперся рогом, що повернеться додому лише з Мануокою. Безпосередній начальник Сантани полковник Джед Мерфі, відчуваючи певну моральну провину за розладнане здоров’я підлеглого, владнав цю делікатну справу. Таким чином Діно Сантана опинився з Мануокою у своїй лондонській квартирі. Після їхнього знайомства минуло півтора місяці.

У першу чергу Мануока дістала з дна своєї великої полотняної торби жмут бабиного зілля, що мало б повернути чоловікові колишнє сприйняття реальності. Значною мірою так і сталося – Діно легко пригадав, що означають гроші, економіка, політика, соціальна нерівність тощо, але в деяких площинах психіки антидот дав збій: допотопні демони стали невід’ємною частиною його світогляду. Іноді допомогти йому навести лад у власній голові могло лише палке кохання Мануоки. Можливо, у цьому й полягав далекоглядний розрахунок її бабці.

Уряд Великої Британії призначив екс-капітану пристойну пенсію, але у Діно Сантани виникли серйозніші ідеї, аніж вульгарно просаджувати в пабах гроші з військовими пенсіонерами та інвалідами. Якось побачивши своє з Мануокою відображення в дзеркалах вестибюлю дорогого ресторану (вона – у найкращих шовкових бутанських орнаментах, він – у парадному офіцерському кітелі, від якого сіпалися найбільш вишколені швейцари), Діно втратив дар мови від гостроти передчуттів, що його охопили. Він заспокоївся лише тоді, коли, зачинившись у туалеті, начепив половину свого одягу на Мануоку. «Ах, моя принцесо! Яка тільки краса!» – закричав він у захваті.
Перегорнувши за пару тижнів всі європейські й світові журнали мод, Діно дійшов висновку, що, незважаючи на неймовірну щільність фешн-ідей та тенденцій, одна ніша залишається практично порожньою. Правда, кілька дизайнерів інколи наближалися до неї впритул, але швидше за все це було інтуїтивне блукання навмання. А у Діно вже чітко вимальовувалася ідея, і мала вона назву – «етно-мілітарі».

Не гаючи часу, вони з Мануокою засіли за ескізи та креслення. Незабаром ватмани різних форм з кресленнями заполонили всю їхню квартиру. У Мануоки виявився неабиякий хист до малювання та й зі смаком у неї було все гаразд. Взагалі, її пристосування до європейського соціуму проходило легко і безболісно. У першу чергу тому, що життя в іншій частині землі, в іншому етнічному середовищі, було провіщене їй ще в глибокому дитинстві, і вона всього-на-всього цього дочекалася. По-друге, вона дивилася на лондонську бруківку, пихаті будинки, величні костели, транспорт і технічні новинки так, як типовий лондонець дивиться мультфільм, в якому діти до школи літають на мітлі: мовляв, ну-ну… Вона абсолютно нічому не дивувалася, натомість майже всі речі, якими пишаються європейці, викликали її щирий сміх. Вона говорила Діно, що найголовніші проблеми людина має вирішувати зовсім інакше. Що чим більше досконалих мертвих речей, тим менше живого щастя. І що великий простір людина має долати раз у житті. Ну, максимум – два рази. Часу вона зовсім не боялася і тому до смерті ставилась як до запланованого візиту доброї подруги.

Діно все більше переконувався, що не має для дружини жодних вагомих контраргументів. «Я перестаю бути європейцем, до того ж – дуже швидко», – якось зізнався він у телефонній розмові своєму рідному брату.

Цікаво, що за такої філософії фешн-індустрія не стала для Мануоки абсурдом у квадраті. Навпаки, вона поставилася до цього заняття з усією серйозністю і самовідданістю. «Коли ми з тобою кохаємося – мухи теж споглядають за нами, але ми на це зовсім не зважаємо, – казала Мануока своєму чоловікові. – Справжні глядачі модних показів – не ті, що сидять обабіч подіуму, а невидимі нам – вічні великі боги!» Стиль «етно-мілітарі» якнайкраще пасував цим поважним глядачам, котрі зберігали протягом віків свої етнічні особливості і за жодних умов не втрачали войовничості.

За півроку, додавши до банківських заощаджень минулих років ще кілька зекономлених військових пенсій, Діно з Мануокою випустили першу модну колекцію весна-осінь під назвою: «Ще не війна, вже не мир!» Мануока серед інших моделей також вийшла на подіум, хоча й була на восьмому місяці вагітності. Від цього, за словами критиків, колекція набула несподіваних асоціативних відтінків. Загалом, кілька десятків варіантів одягу так чи інакше обігравали той ідеал, те одкровення, що несподівано зійшло на Діно в туалеті ресторану. «У будь-якому справжньому етнічному орнаменті починає проглядатися пістолет, а кілька правильно поєднаних пістолетів неминуче створюють захопливий, органічний для кожної нації, орнамент», – такою була відповідь Діно Сантани на питання журналістки «Воґ» щодо його бачення причин успіху колекції.
Войовнича етніка відразу здобула когорту щирих поціновувачів, хоча й не захопила сердець широкого кола прихильників моди. «Іншого не варто й очікувати від людей, котрі не вірять в богів і вважають, що їх закинули на землю якісь роботоподібні інопланетяни», – говорив Діно, поклавши руку на коліно Мануоці. Але втішати дружину не було особливої потреби. Кілька її снів, «довжиною в тисячу років», переконливо свідчили, що найголовніші глядачі їхньої колекції – прем’єрою задоволені.

Тим часом Діно Сантана почав приділяти моді все менше уваги. Як колишній військовий, він добре пам’ятав армійську істину, що надмірна ініціатива часом може призвести до непередбачуваних (тобто – поганих) наслідків. Якось за два дні Діно майже довільно змішав елементи трьох колекцій кількарічної давнини, і коли отримав за це чергову порцію аплодисментів, то зрозумів: безсонні ночі з горою недопалків – у минулому. Діно відростив довжелезні вуса і в парадному офіцерському кітелі, розшитому бутанськими орнаментами, з кобурою на ремені, з якої незмінно стирчала горловина пляшки віскі, став схожим на якогось мексиканського грабіжника. Його почали впізнавати на вулицях десятки незнайомих людей, і Діно їхні вітання зігрівали не менше, ніж вже обов’язкове віскі. Бутанські демони почали зазнавати нищівної поразки від своїх європейських колег.

Система Orphus

Украинские новости © 2010-2022
Копирование материалов разрешено при условии прямой гиперссылки на Украинские новости

Материалы с пометкой «имидж» публикуются на правах рекламы и ответственность за их содержание несет рекламодатель.